У виставі докладно і неквапливо розкривається головний мотив – мрії про щасливе життя, через дітей Дідуха і страждаючі селянські душі

В основу вистави покладені твори видатного новеліста Василя Стефаника «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій», в яких розкривається тема еміграції галицьких селян за океан кінця 19 – початку 20століття.

Історії життя, описані в новелах, дали можливість автору провести тему безнадійності продовження життя на землі предків в умовах безпросвітної рабської праці, безправ’я, зневажання людською гідністю, в умовах панування диких та жорстоких законів. Життя, що не залишає надії на  краще існування, штовхає людину на крайнощі в боротьбі за виживання. Втрачається самоцінність життя. Смерть, як порятунок від мук. Стогін людей, які втратили надію, але живі, кидає їх на останню спробу за будь-яку ціну виїхати за кордон.

Тема вокзалу проходить через всю виставу. Це погранична зона вибору між життям і смертю. Вона присутня при розкритті сюжетних ліній і новел, і врешті об’єднує всі історії, які відбуваються на очах у головного героя – Дідуха.

 

 

«Тема вимушеної еміграції українців, їх насильницької відірваності  від  рідної землі, бідування, голоду і неминучості драматичного кінця, потужно піднята Стефаником у своїй прозі, у сценічному викладі несподівано актуально звучить сьогодні.

Режисер, втім, нічого не актуалізує нарочито, просто його сценічна розповідь, виявляючи сутність естетики знаменитого новеліста, робить явними характерні для будь-якого класичного твору риси людського характеру, основні мотиви міжособистісних взаємин, закономірності відносин людини і соціуму. А це на всі часи. Шкода тільки, що українському народові доводиться не рухатися вперед у своєму розвитку, а немовби кружляти зачарованою спіраллю буття. І тема примусової еміграції чорним силуетом не зникає з обрію історії.

…Тема залізничного вокзалу стає у виставі метафорою прикордоння між життям і смертю, межі буття та неминучісті.

…Експресія дії передається надзвичайно насиченою палітрою пластичного малюнка. За допомогою виразної міміки, дивовижної пластики, техніки руху актори створюють колоритні композиційні картини, що становлять перебіг сюжетних подій.

Акторський ансамбль існує єдиним організмом, при тому кожен виконавець гранично індивідуальний, тонко й точно веде свою психологічну лінію, вдало поєднує в характері персонажа принципи пластичної і драматичної гри. Музика, різноманітні звуки, шарудіння, гуркіт, шурхіт, шепіт створюють напружену, дзвінку атмосферу відчаю, розпачу, неминучості. Повільно-зосереджений ритм дії створюється плавно-ламаними рухами, часом він руйнується динамікою загального збудження, позначеного різкими конфігураціями жестів. Фігури метушаться сценою у дивному і красивому візуальному малюнку, завмираючи скульптурними композиціями, що рельєфно пульсують у грі світла і викликають захоплення точністю синхронних повторів у танку.

У новелі Іван Дідух ставить по собі на батьківщині кам’яний хрест. Цим він хоче сказати, що тут залишається його могила і відтоді його життя скінчилося. Цю фінальну крапку у виставі режисер ставить потужно, пропонуючи найвищий градус співпереживання героям. Дерев’яний стовп наче хрест, Дідух разом з Дружиною несуть вгору, виразною ходою   символізуючи шлях на свою Голгофу. Вони замруть на вершині подіуму, утворивши своїми фігурамита розкинутими в сторони руками хрест. Виглядом такого подвійного розп’яття на тлі потужної музичної коди посилюється образна метафора розп’яття  усього народу. Історія цієї родини позбувається меж своєї камерності і виходить на обрії епічності.

Завдяки режисерському рішенню, сповненому глибоких філософських узагальнень, інтерпретації підтекстів і смислів, метафор та естетичних порівнянь,умінню Бєльського образно переосмислювати художню літературу, «переплавляючи» її у театр, а також дякуючи довершеності акторського виконання, пластична драма «Дідух» стала ще одним художнім відкриттям у темі, що гортає трагічні сторінки історії українського народу. Після «Дідуха» на запитання – «По кому хрест?».Відповідь буде простою:«Без рідної землі, цей хрест – по нам!

Алла ПІДЛУЖНА, Лауреат Премії Національної спілки

театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики,

театрознавець, театральний критик, журналіст, м.Київ

Після перегляду вистави «Дідух» за мотивами В. Стефаника

«80-начало 90годов — в Киеве, в частности, плодилось множество разных театров — клоунады, жеста, пантомимы, и других театральных проявлений. А потом оказывается, что есть только опера, балет, драма и комедия, вроде этого мало. Это были самодеятельные театры, некоторые народные. Вам десятки раз наверное говорили, что ваше положение своего рода уникально, потому что сейчас от них остались только воспоминания, теперь и не вспомнишь, кто бы так много лет занимался развитием какого-то конкретного жанра. В частности, пластической драмы, вы очень точно определили, что вы делаете. Ваш язык особый -— это не балет, не современный танец, не пантомима, даже не мимодрама, а рассказ с помощью тела о каких-то драматических проявлениях человека, его бытии. Этот язык предполагает прорыв в какие-то небытовые рамки. Я думаю, и этот спектакль это подтверждает, что вы очень далеко продвинулись в своем деле. Я понимаю, что это уже новое поколение исполнителей. Но в смысле движения, техники все выглядит очень достойно, профессионально, мастеровито. Артисты очень экспрессивны, внутренне наполнены, сознательны на сцене, что и в драме не всегда встречаешь.

К вашей чести, главные исполнители и режиссер очень хорошо эту тему ведете. Это не иллюстрации к Стефанику, а спектакль долгого дыхания, он задевает бытийные, антологические вещи. Это, кстати, тема Стефаника, этого гениального прозаика, несостоявшегося украинского нобелянта, он становится актуальнее со временем.»

Сергій ВАСИЛЬЄВ, заслужений діяч мистецтв Украни,  доцент кафедри театральної критики Київського Національного

 університету театру, кіно та телебачення ім.І.Карпенка-Карого.

 

«Хочу подякувати за таку чудову виставу. Я навіть не уявляла собі як драматургію Ібсена, таку складну і психологічну, можна втілити засобами, якими працює театр, засобами пластичної драми. Але те, що я сьогодні побачила на сцені, мене переконало в тому, що коли талановиті люди працюють, немає ніяких перепон для творчості. І коли працює така талановита молодь, яка дуже фахово робить свою справу, то отримуєш естетичне задоволення і радієш з того, що наше театральне мистецтво розвивається. Я дуже вдячна постановникам і виконавцям цієї вистави за творчість,натхнення, фах, професіоналізм, які ми сьогодні побачили на сцені.»

Олена ВОРОНЬКО, начальник відділу

театрального мистецтва та кіно

 Міністерства культури України

«Одна земля – одні хрести»

«Вісім сцен, укладених за відомими новелами «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій», творять єдину історію про трагізм та безвихідь світобудови і людини в ній, про відчайдушність надії, нездійсненність втечі, невідворотність страждання. Автори вистави шукають і знаходять «свого» Стефаниказа межами покутського села, за полями-долами – у місті.  Територія вокзалу, позначена в глибині сцени подіумом, двома очима-прожекторами прибуваючого потяга та панічно-судомною пластикою натовпу – несподівано відкритий криворіжцями концептуальний горизонт (цілком у руслі найактуальніших досліджень сучасних культурологів та літературознавців). Тут, у цьому дуже точно намацаному театром найвужчому «гирлі» стефаниківського хронотопу, де село перетікає у місто, батьківщина – в еміграцію, відчай – в надію, гірке минуле – в невідоме майбутнє, театр поселив своїх безіменних персонажів. У сільському  полотняному вбранні, з торбинами через плече, вони піднімають над собою чорні парасольки – ще селяни, але вже й міські пілігрими, готові до подорожі у безмежний простір, звідки нема вороття, звідки один лише вселенський протяг, що зрідка приносить з-за океану на згорьовану Батьківщину листи. У фіналі вистави таким листом наче тавром Дружина (В. Івасіх) пропікатиме  груди своєму чоловікові – Дідуху (С. Бельський), і ці тортури переростуть у найсильніший пластичний образ вистави – їхню спільну Голготу. Обійнявши разом вертикаль стовпа та розпростерши врізнобіч руки, ця пара постане двоєдиним знаком Розп’яття. Семантика жіночого й чоловічого, життя й смерті, безмежної любові й нескінченної муки людської закарбується у цьому вражаючому образі живого хреста, наче витесаного з каменю й молитви, тіла й душі водночас.

Принциповим кроком постановників стала відмова від звичної для цього колективу моделі театру «зірки» (нагадаємо, що така модель була притаманна європейському театрові у другій половині ХІХ ст.). Дідух (С. Бельський) та його Дружина (В. Івасих), попри всю значущість постатей батьків, не є головними героями вистави. Присутні майже в кожному епізоді, вони слугують радше зв’язуючими дію наскрізними образами. Це від них бере початок такий важливий у виставі дискурс дитинства й молодості як надії та сподівань. Наратив потенційного щастя розгорнуто через прийом подвоєння: спершу це їхні діти у дитинстві, дзвінкі й чисті Ю. Пахаян-Д. Живицький, згодом –вже дорослі діти (М. Нобєлева, В. Грошев) та їхня історія виходу за межі приреченості. Безсумнівно, з цього погляду «Дідух» є виставою ансамблю, особливої етичної міри та колективної відповідальності, адже в ній злютовано працюють усі учасники трупи. Водночас, саме дуетні сцени С. Бельського та В. Івасих – кульмінаційні у виставі. Тут пластичний театр мовби сягає своїх граничних меж, підносячись до рівня філософських узагальнень та найглибшої експресивності, котра не має нічого спільного з ілюстративністю. У дуетному епізоді «Останній спогад» виконавці існують наче в якомусь особливому, перенасиченому розчині повітря. В цьому, винайденому митцями просторі особливої, посиленої густини, де діють спеціальні, невідомі нам закони руху та взаємодії тіл, авторові цих рядків побачилось щось надзвичайно еквівалентне стефаниковому слову, сокровенно наближене до самої його суті…

Серйозна, несуєтна робота «Академії руху» дивує своїм сучасним підходом до інтерпретації творчості одного з найвидатніших модерністів української літератури ХХ ст. Після неї подумалось несподівано: червона, кам’яниста, сипуча шахтарська земля Кривбасу з іржавими калюжами після дощу – хіба не ті ж стефаниківські ґрунти-хрести-вокзали, що кровоточать нашими сьогоденними болями?»

Майя ГАРБУЗЮК,доцент кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Франка, головний редактор журналу “Просценіум”, кандидат мистецтвознавства,

Журнал «Український театр» №1-2-3/2015

 

2015р. – ГРАН-ПРІ «Січеславна-2015» за пластичну драму «Дідух» за мотивами новел В.Стефаника